Бібліотеки для дітей (Б. д. д.) – мережа однотипових спеціалізованих бібліотек, об’єднаних спільністю завдань, принципів діяльності, організаційно-управлінських рішень, територіальним охопленням і орієнтованих на бібліотечне обслуговування осіб дошкільного і шкільного віку, складова бібліотечної системи України. За  видовою ознакою і за призначенням  Б. д. д. виокремлені в категорію спеціалізованих закладів відповідно до Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу». Законодавчою базою діяльності Б. д. д. є Конституція України, закони України «Про бібліотеки і бібліотечну справу», «Про культуру». Б. д. д. є державним гарантом дотримання  принципових положень соціального захисту дитинства, забезпечення права дітей на вільний доступ до інформації відповідно до положень документів ООН: Загальної Декларації прав людини (1948 р.), Декларації  прав дитини (1959 р.), Конвенції про права дитини (1989 р.), ратифікованих Верховною Радою України. Б. д. д. також, як заклади позашкільної освіти, надають дітям можливість безоплатного доступу до досягнень національної та світової культури, проведення змістовного дозвілля з урахуванням їх вікових і психологічних особливостей. Ці положення закріплені у законах України «Про позашкільну освіту» (розділ ІІ, ст. 12) та «Про охорону дитинства» (розділ ІV, ст. 20).

Станом на 01.01.2019 р. в Україні функціонують 924 спеціалізовані Б. д. д., що розміщені за територіальним принципом. Це: Національна бібліотека України для дітей, Кримська республіканська дитяча бібліотека ім. В. Н. Орлова; 22 обласні книгозбірні (в Закарпатті з 25.12.2002 р. обласну Б. д. д. ім. Д. Вакарова об’єднано з обласною книгозбірнею для юнацтва ім. С. Вайди. Відтоді діє Закарпатська обласна бібліотека для дітей та юнацтва);  Б. д. д. у містах Києві та Севастополі, що мають спеціальний адміністративний статус; 12 центральних міських бібліотек для дітей з бібліотеками-філіями; районні, міські бібліотеки для дітей централізованих бібліотечних систем; централізовані бібліотечні системи для дітей; 69 сільських та селищних книгозбірень, зокрема в Одеській області – 23, в Івано-Франківській – 13, у Вінницькій – 7, у Херсонській – 6, у Житомирській, Запорізькій, Хмельницькій – по 4, у Кіровоградській, Сумській, Черкаській – по 2, у Миколаївській та Донецькій областях по 1 сільській Б. д. д. Щорічно в Україні спеціалізованими   Б. д. д. обслуговується понад 2 млн. користувачів.

Обласні, районні, міські Б. д. д. мають багаторічну історію. Рубіж в 100 років перейшли Чернігівська обласна бібліотека для дітей (заснована у 1898 р.) та Київська обласна бібліотека для дітей (створена у 1909 р.). Понад 90 років функціонують Центральна бібліотека ім. Т. Г. Шевченка для дітей м. Києва, Миколаївська обласна бібліотека для дітей ім. В. Лягіна, Сумська обласна бібліотека для дітей, Дніпропетровська обласна бібліотека для дітей, Херсонська обласна бібліотека для дітей імені Дніпрової Чайки, Вінницька обласна бібліотека для дітей ім. І. Франка, понад 70 років – Волинська, Житомирська, Запорізька, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Тернопільська, Харківська, Хмельницька та Чернівецька обласні Б. д. д.

В останній чверті 19 ст. діти користувалися книгами в учнівських бібліотеках при початкових і середніх  навчальних закладах, невеличкі фонди дитячих книжок мали окремі земські та громадські бібліотеки. Тоді процес організації бібліотек для дітей як одного з інструментів позашкільної освіти і водночас складової загального бібліотечного будівництва відбувався, насамперед, завдяки ініціативі окремих осіб, благодійних товариств, самоврядних інституцій, тобто безсистемно.

Перші згадки про спеціалізоване обслуговування дітей книгою на теренах України датується кінцем 19 ст. – початком 20 ст.: відомо, що в Одесі при одній зі шкіл існувала дитяча книгозбірня, створена за кошти завідувача книгарні Р. Бродської; з 5 травня 1898 р. при Чернігівській громадській бібліотеці почав працювати дитячий відділ, який у 1919 р. став самостійною бібліотекою для дітей, що згодом набула статус обласної книгозбірні; з 14 листопада 1898 р. діяла Ялтинська безкоштовна дитяча бібліотека-читальня, очолювана О. Дзелаковською і підтримувана міською владою; у Києві бібліотекарем-педагогом,  громадським діячем Дорою Доброю 15 серпня 1909 р. було засновано першу самостійну публічну платну бібліотеку для дітей (нині – Київська обласна бібліотека для дітей), читачами якої стали здебільшого діти заможної інтелігенції. Приміщення книгозбірні було оформлено у вигляді невеликої квартири в бельетажі зі спеціальними дитячими меблями, колекціями живопису з життя дітей, портретами відомих письменників. Книжок українською мовою в ній не було. Д. Добра розробила власні методики організації бібліотечного обслуговування дітей та дитячого читання, проводила відповідні дослідження, а її бібліотека фактично стала науково-методичним центром для київських книгозбірень  з питань надання практичної допомоги у створенні спеціалізованих бібліотек для дітей та організації дитячого читання. Зокрема, засноване в грудні 1914 р. київське благодійне товариство «Ліга захисту дитинства» тісно взаємодіяло з книгозбірнею Д. Доброї і відкрило дві перші в місті безоплатні бібліотеки-читальні для дітей і підлітків.

На західноукраїнських землях при численних філіальних бібліотеках і читальнях Львівського товариства «Просвіта» до вересня–жовтня 1939 р. діяли дитячі відділення. У 1918 р. з ініціативи студента П. Тичини (згодом – класик української літератури, громадський діяч, академік АН УРСР з 1929 р.), В. Магеровського (у подальшому – директор Наукової бібліотеки Київського університету), Г. Верьовки (у майбутньому – видатний український композитор, керівник всесвітньо відомого академічного хору, що нині носить його ім’я) за сприяння Товариства цивільної робітничої кооперації в Києві відкрито другу бібліотеку Б. д. д. (з квітня 1920 р. вона стала носити  ім’я  Т. Г. Шевченка; нині – Центральна бібліотека ім. Т. Г. Шевченка для дітей м. Києва).

На початку 20 ст. у суспільстві, на хвилі поширення загальнокультурних та просвітницьких ідей визрівала думка про необхідність створення самостійних спеціалізованих Б. д. д. та бібліотек-читалень як важливих осередків позашкільної освіти, залучення дітей до регулярного читання. Цю тему порушували у своїх публікаціях Л. Хавкіна, С. Сірополко, С. Русова, інші видатні діячі народної освіти, психологи, вона озвучувалась у виступах багатьох делегатів на Першому Всеросійському з’їзді бібліотечних працівників у Петербурзі (1911 р.), у роботі якого брали участь і працівники кількох бібліотек на теренах України, зокрема Д. Добра. За підтримки підсекції дитячих бібліотек з’їзд по суті визнав необхідність існування самостійних книгозбірень для дітей та юнацтва у містах і великих селах.

Після революційних подій 1917 р. і встановлення нового суспільного устрою розпочався процес одержавлення бібліотечного будівництва на засадах посилення уваги до ідеологічної складової в діяльності книгозбірень як соціальних установ, їх комплектування «ідейно правильними» виданнями і водночас вивільнення фондів від «шкідливої, контрреволюційної» літератури, впровадження різних форм пропаганди читання та керівництва цим процесом. Нова державна бібліотечна політика повною мірою стосувалася й Б. д. д.

У 1920-х роках розвитком відповідної мережі займалась секція дитячих бібліотек при бібліотечному підвідділі Народного комісаріату освіти УСРР (далі – Наркомос). Завдяки її організаційній діяльності у Кіровограді, Миколаєві, Херсоні, Дніпропетровську, Вінниці в цей час було відкрито державні бібліотеки для дітей та юнацтва. Станом на середину 1920-х років діяли 579 дитячих відділень при загальнодоступних бібліотеках та 23 самостійні центральні Б. д. д. у Києві, Кіровограді, Херсоні, Миколаєві, Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Чернігові, Білій Церкві, Лубнах, Бердичеві та інших містах.

Вирішенню подальших практичних і організаційних завдань бібліотечного будівництва сприяв Перший Всеукраїнський з’їзд бібліотечних працівників у червні 1926 р. На ньому, зокрема, серед обговорюваного широкого кола питань висувалися пропозиції зберегти і зміцнити наявну мережу самостійних книгозбірень для дітей в окремих містах і водночас створювати дитячі відділи при районно-сільських бібліотеках і, за можливих умов – у сільських книгозбірнях. Важливим моментом стало те, що на з’їзді книгозбірні для дітей було визначено як самостійний тип бібліотек, що мають свої особливості в роботі з юними читачами.

У ці роки дитячі бібліотеки розглядалися як педагогічні установи з виразною ідеологічно спрямованою програмою керівництва читанням дітей, тому в роботі цих бібліотек використовувалися надмірно заполітизовані форми масової роботи, такі як політбої, політвікторини, літературні суди тощо. Водночас започатковувались і новації, що мали позитивний вплив на дітей: дні бібліотеки, тижні книги, під час яких влаштовувалися виставки літератури, карнавали книжок, бібліотечні маніфестації, тематичні концерти, огляди книжкових новинок тощо.

Провідне місце в діяльності бібліотек для дітей посідала гурткова робота. Діяли гуртки читачів та друзів бібліотеки, боротьби з неписьменністю, літературні, драматичні та ін.

У 1930-х роках помітно активізувалося вивчення читання дітей та їхніх читацьких інтересів. Великого значення надавалося індивідуальній роботі з читачами молодшого шкільного віку, в основі якої було малювання літературних персонажів, ліплення улюблених героїв книжок, переказ сюжетів з літературних творів що найбільше їм сподобалися. Водночас, попри значні здобутки у бібліотечному обслуговуванні дітей, залишалися невирішеними багато проблем, серед яких головними були незадовільна підготовка бібліотечних кадрів, поганий стан комплектування книжкових фондів книгозбірень для дітей. Важкі наслідки для розвитку економіки та культури України мав голодомор 1932–1933 рр., коли наявна мережа дитячих бібліотек не могла охопити обслуговування всіх дітей і молоді до 17 років.

На кінець 1934 р. мережа самостійних центральних і районних дитячих бібліотек зросла з 42 до 100 установ. Були ухвалені перші офіційні документи, що визначали діяльність бібліотек, у т. ч. для дітей, на подальший період, розвиток їх мережі на державному рівні – постанова ЦВК СРСР від 27.03.1934 р. «Про бібліотечну справу в Союзі РСР» та постанова ЦВК УСРР «Про роботу масових бібліотек» від 26.07.1934 р., відповідно до яких на Наркомос республіки покладалися завдання здійснювати керівництво і державний контроль за діяльністю бібліотек республіки і, особливо, Б. д. д., зокрема.

У 1935 р. на виконання наказу Наркома освіти УРСР В. Затонського від 01.12.1933 р. «Про створення державних обласних бібліотек» в Україні  створено перші обласні бібліотеки для дітей та юнацтва – Вінницьку, Дніпропетровську, Донецьку (у 1938–1961 рр. – Сталінську), Київську, Одеську. У 1939 р. в УРСР у рамках чергової адміністративно-територіальної реорганізації було створено Кіровоградську, Запорізьку, Сумську, Харківську, Кам’янець-Подільську (з 4.02.1954 р. – Хмельницьку) області. На кінець 1940 р. майже у всіх згаданих нових територіальних утвореннях вже діяли обласні бібліотеки для дітей та юнацтва. Загалом на той час в Україні налічувалось: Б. д. д. – 191, шкільних – 19 981, відділень для дітей при бібліотеках для дорослих – 351. Методичне забезпечення їх діяльності  здійснювали обласні та центральні Б. д. д. за територіальним принципом, а також, певною мірою, відділ дитячої літератури і дитячого читання Українського НДІ педагогіки, очолюваний Г. Марголіною (раніше працювала у бібліотеці Д. Доброї, завідувала Київською Центральною бібліотекою для дітей та юнацтва). У справу державного будівництва дитячих бібліотек України в довоєнний час  помітний внесок зробили також бібліотекарі-практики і бібліотекознавці О. Берз, Г. Гольдберг, Ф. Гурвич, Р. Гуревич, Л. Донець, Г. Коган, Н. Перліна, В. Родніков, Ю. Ярошинська та ін.

Після визволення України від нацистських загарбників у звільнених містах і районних центрах не існувало жодної бібліотеки для дітей, яка б не постраждала внаслідок дій окупантів. Багато книгозбірень взагалі були повністю знищені. Становище частково вцілілих на той час книгозбірень було досить скрутним: бракувало літератури, приміщень, обладнання, меблів, бібліотечної техніки, кваліфікованих кадрів, палива, коштів і будматеріалів на ремонтні роботи. У перші повоєнні роки багато бібліотек для дітей вимушено розміщувалися у вкрай непридатних, аварійних, неопалюваних приміщеннях, або ж тулилися в невеличких кімнатах у різних установах.

Дитячі бібліотеки були основними осередками, які не лише забезпечували молоде покоління книгами, а й охоплювали його різноманітним світоглядним  впливом у рамках виховної та культурно-освітньої діяльності. Тому потреба суспільства у повноцінному функціонуванні  дитячих бібліотеках у повоєнні роки була значною, а їх відновлення та подальший розвиток бібліотечної мережі – справою державного значення.

На початку 1950-х років відбувалось організоване переселення десятків тисяч спеціалістів та їх сімей з центральних і східних регіонів СРСР у західні області України з метою створення нових промислових об’єктів, розвитку народногосподарського комплексу і соціальної інфраструктури, що стало поштовхом для розширення мереж бібліотек різних типів, у т. ч. для дітей та юнацтва.

У 1953 р. з ліквідацією народних комісаріатів мережу бібліотек для дітей та юнацтва, як і бібліотеки для дорослих, з системи Наркомосу були передані в підпорядкування новоствореному Міністерству культури УРСР. Це співпало із завершенням у цілому відновлення бібліотечної інфраструктури республіки та процесом продовження бібліотечного будівництва, перерваного війною та повоєнним лихоліттям.  

У 1960-х роках розпочалася реорганізація бібліотек для дітей та юнацтва, що було зумовлено низкою чинників, основним з яких стала реформа школи і запровадження в 9–11 класах навчання за виробничим спрямуванням. Відповідно до наказу Міністерства культури УРСР від 06.04.1962 р. № 138 «Про реорганізацію роботи бібліотек для дітей» бібліотеки для дітей та юнацтва перетворено на бібліотеки для дітей. Читачі-учні, які навчались у 9–11 класах, переводились у бібліотеки для дорослих, туди ж передавалась і література для юнацтва.

В обласних бібліотеках для дітей запроваджувалося диференційоване обслуговування за віковою ознакою: створювалися відділи обслуговування читачів молодшого шкільного віку (для учнів 1–4 класів) з абонементом і читальною залою, читачів середнього шкільного віку (для учнів 5–8 класів) та керівників дитячого читання, також  з абонементом і читальним залом. На той час в Україні діяли 25 обласних, 890 районних, міських та зональних, 30 522 шкільних, 14 093 сільських та 6 700 профспілкових бібліотек, котрі обслуговували юних читачів.

Логічним завершенням процесу створення мережі Б. д. д., в основі якої лежав адміністративно-територіальний поділ, відповідно до наказу Міністерства культури СРСР від 29.04.1965 р. № 159 «Про заходи з подальшого поліпшення бібліотечного обслуговування дітей», яким було рекомендовано створювати республіканські бібліотеки для дітей у тих республіках, де існувала розгалужена мережа Б. д. д., та наказу міністра культури УРСР від 27.08.1966 р. № 185 «Про створення Державної республіканської бібліотеки для дітей» стала організація у 1966 р. на базі районної бібліотеки для дітей ім. М. Коцюбинського м. Києва Державної республіканської бібліотеки для дітей (з 1978 по 1991 р. –  Державна республіканська бібліотека для дітей ім. Ленінського комсомолу, з 1991 р. до 2003 р. – Державна бібліотека України для дітей, з жовтня 2003 р. – Національна бібліотека України для дітей (НБУ для дітей).

Важливим етапом реорганізації мережі Б. д. д. стала централізація, що здійснювалася протягом 70-х років ХХ ст. Відповідно до «Положення про централізацію державних масових бібліотек», затвердженого наказом Міністерством культури УРСР від 26.03.1975 р. «Про затвердження плану централізації державних масових бібліотек УРСР», створювались два типи централізованих бібліотечних систем (ЦБС) – об’єднаних, до складу яких увійшли бібліотеки для дорослих і бібліотеки для дітей та самостійних для дітей (у великих містах).

Головним науково-методичним центром мережі бібліотек для дітей з 1966 р. є НБУ для дітей – провідний державний культурний, освітній, науково-інформаційний заклад, що здійснює бібліотечну, бібліографічну, інформаційну діяльність з обслуговування дітей та організаторів дитячого читання і постійно взаємодіє з обласними, міськими, районними бібліотеками для дітей.

Новий етап розвитку мережі Б. д. д. пов’язаний із запровадженням в їх діяльність комп’ютерних технологій. Перші автоматизовані інформаційно-бібліотечні системи почали діяти в НБУ для дітей, Донецькій, Закарпатській, Кіровоградській, Львівській, Луганській, Херсонській, Черкаській обласних Б. д. д. та Дніпропетровській, Київській, Миколаївській і Севастопольській центральних міських бібліотеках. Б. д. д. дедалі активніше оволодівають Інтернет-простором, створюють власні web-сайти зі змістовним інформаційним наповненням, надають своїм користувачам вільний доступ до ресурсів глобальної мережі, навчають користувачів-дітей основам комп’ютерної грамотності та Інтернет-безпеці.

Сучасні Б. д. д. є установами, де діти можуть безкоштовно отримувати все необхідне для інтелектуального, духовного і творчого розвитку, що також передбачає поглиблену індивідуальну роботу, створення спеціальних банків даних, удосконалення форм бібліотерапії, налагодження контактів з установами та організаціями, що займаються роботою з дітьми.

Зміцнюється матеріально-технічна база книгозбірень. Приміщення обласних Б. д. д. мають площу від 500 до 2 000 м²; за період свого існування вони сформували значні за обсягом фонди дитячої літератури. Так, у Черкаській обласній Б. д. д. сукупний фонд налічує більш ніж 280 тис. прим. видань; у Київській, Донецькій, Одеській обласних Б. д. д. – понад 210 тис. прим. у кожній з них. Загальний фонд бібліотек України для дітей складається з більш ніж 3,3 млн.   прим. документів. Унікальним явищем серед книжкових зібрань є фонд рідкісних та цінних видань НБУ для дітей, що нараховує 15,8 тис. прим., серед яких книги і журнали для дітей, видані до 1945 р. включно, та зразки найкращої сучасної дитячої літератури; найстаріше видання з цього фонду датується 1837 р. Станом на 01.01.2014 р. мультимедійне обладнання у 538 Б. д. д. становить 1 810 одиниць, у 78 бібліотеках є 97 факсів, 626 бібліотек мають 802 адреси електронної пошти;  вихід в Інтернет забезпечують 2 893 комп’ютери у 675 бібліотеках. Зростає кількість електронних ресурсів Б. д. д., – 65 з них вже створили власні  електронні каталоги.

Б. д. д. є центрами інноваційних форм і методів роботи з юними користувачами. Вони оперативно реагують на зміни в запитах учнів та ставленні до читання, допомагають у вивченні предметів шкільної програми і розширенні кола знань, сприяють розвитку самоосвіти; організовують і проводять різноманітні читацькі огляди, конкурси, свята, тижні; забезпечують змістовне дозвілля дітей, розвивають їх творчі здібності в клубах, гуртках народознавчого, вокального, художнього напрямів, у читацьких об’єднаннях, лялькових театрах, художніх студіях тощо. У своїй діяльності Б. д. д. тісно взаємодіють з навчальними закладами, творчими спілками, ЗМІ, іншими інституціями, пов’язаними з освітою і вихованням дітей. Постійна увага приділяється питанням підвищення професійної кваліфікації працівників Б. д. д. і шкільних бібліотек: для них проводяться практикуми, семінари, стажування новопризначених спеціалістів, проблемні заняття, видаються методичні і бібліографічні посібники;  пропагується кращий досвід книгозбірень для дітей, зокрема на сторінках спеціалізованого науково-методичного журналу «Світ дитячих бібліотек». Вагомим доробком у розвитку Б. д. д. за роки незалежності відзначилися А. Бардашевська, Н. Безручко, В. В’язова, Н. Гажаман, Л. Гільманова, О. Довгич, Т. Долбенко, Н. Душенчук, Н. Дяченко, Т. Жайворонок, О. Заїчкова, М. Зніщенко, А. Кобзаренко, І. Комський, В. Красножон, Т. Кузілова, Г. Лашук, О. Лепілкіна, Н. Лисенко, Л. Лугова, В. Мазурок, В. Медведєва, В. Навроцька, Н. Новікова, Т. Пилипенко, Г. Погребняк, Н. Семілет, О. Слива, Л. Стахурська, Т. Турбаніст, Т. Шамаріна, О. Шарабура та багато інших фахівців.

Про бібліотечну роботу з дітьми :  Постанова Колегії НКО 22 червня 1932 р. // Бюлетень Народного Комісаріату Освіти. – 1932. –№ 36. – С. 2–5.

Про розгортання бібліотечної роботи з дітьми в УРСР» : Наказ № 377 Наркома освіти УСРР тов. Затонського від 5 липн. 1934 р. // Бібліотека в соціалістичному будівництві. – 1934. – № 8. – С. 48–51.

Хавкина Л. Б. Детские библиотеки // Вестн. воспитания. – 1910. – № 4. – С. 149–161.

 Марголина Г. Специальные детские библиотеки в Киеве до и после Октября // Крас. библиотекарь. – 1927. –  № 9. – С. 54–61.

Марголіна Г., Гуревич Р. Дещо з питань бібліотечної роботи з дітьми на Україні // Б-ка у соціалістич. буд-ві. – 1931. – № 1. – С. 41–48.

Коган Г.  Київська Центральна бібліотека для дітей та юнацтва // Б-ка у соціалістич. буд-ві. – 1934. – № 9. – С. 39–46.

Гуревич Р. Б. Харківська центральна бібліотека юного читача (До історії дитячих бібліотек Української РСР) / Р. Б. Гуревич // Бібліотекознавство та бібліографія. – Харків, 1967. – Вип. 4. – С. 115–129; Вип. 5. – С. 101–109.

Зніщенко М. П. Бібліотеки як осередки культурно-просвітницької діяльності «Киевського Общества Грамотности» (1882–1908) (Початок) // Вісн. Кн. палати. – 1997. – № 11. – С.31–35.

Зніщенко М. П. Бібліотечна діяльність товариства «Лига защиты детства» (1914–1918 рр.) // Вісн. Книжк. палати. – 1998. – № 3. – С. 31–34.

Зніщенко М. П. Організація бібліотечного обслуговування дітей в добу визвольних змагань українського народу (1917–1921 рр.) // Вісн. Кн. палати. – № 2. – С. 28–33.

Зніщенко М. П. Бібліотечне обслуговування дітей та юнацтва Західної України: Бібліотеки українського Пласту // Історія бібліотечної справи в Україні : зб. наук. праць. – Київ,1999. – Вип. 3. – С. 52–62.

Сузір’я професіоналів: До 35-річчя з дня заснування Державної бібліотеки України для дітей / укл. О. Б. Петренко. – Київ, 2002. – 96 с.

Новікова Н. Дитячі бібліотеки в культурі України другої половини XX століття / Київ. нац. ун-т культури і мистецтв. – Київ., 2006. – 281 с.

Погребняк Г. Становлення та розвиток дитячих бібліотек України. – Київ, 2003.– 92 c.

Історія розвитку бібліотек України для дітей (1975-1991 рр.): дослідження / М-во культури України, Нац. б-ка України для дітей ; редкол.: А. С. Кобзаренко (голов. ред.) та ін. – Київ : Держ. закл. ”Нац. б-ка України для дітей”, 2011.

Дитячі бібліотекарі України. Сто кращих. – Київ, 2012. – 208 с.

Історія розвитку бібліотек України для дітей (кінець XIX–XX ст.): монографія / Нац. б-ка України для дітей ; А. І. Гордієнко,  А. С. Кобзаренко (керівники авт.  колективу), наук. ред.. Л. П. Каліберда, Н. О. Новікова. – Київ : Вид.-во Ліра-К, 2015. – 592 с.